Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Показалося, що то був темний дух, бо утік під стіл.

2. О тім, як світлий дух грав на фортеп'яні

О. Трещаковський казав:

– Темний дух не може і правди сказати, іно саму брехню. Я їх уже випробував, я добре їх уже знаю!

Знов дівчина положила руку на папір, і знов рука стрепенулася і скоростею електричної сили написала ім'я:

– Юстина.

– Ти світлий дух?

– Світлий!

О. Трещаковський повісив єпитрахиль і кропило на кілок і почав розмову з духом.

– Хто ти є? Де ти жила? Чим займалася?

– Я, Юстина, родилася в Константинополи, була купчихою, померла року 1553, дня 8 січня.

– Дай нам який видимий знак, що ти істинно межи нами.

– Згасіть світло.

О. Трещаковський здмухнув свічку, стало в хаті цілком темно і тихо, лиш рука щось дуже скоро шкробала по папери, може минуту, може дві. Відтак утихло, от. Трещаковський засвітив знов свічку, берем папір в руки, а на нім нарисований образ святої женщини з хрестом на руках, а під тим образом підпис по-грецьки: Свята Єлена.

– Юстино, дай нам еще який знак.

– Нехай дівчина сідає до фортеп'яна.

Дівча сідає при фортеп'яні і зачинає грати «Іже Херувими». Грає прекрасно.

– Як не віриш, – каже о. Трещаковський, – що то не дівчина грає, тілько дух, іди і відорви руку від фортеп'яна.

Я приступив до неї, беру за руку, но диво! Я тягну, а рука якби прикована, не подаєся мені, і їй то нічого не мішає, вона грає, а мені видиться, що то не тілесна, но желізна рука. Всею моєю силою я не міг їй перешкодити, щоби один тон з «Іже Херувими» опустила. То зділало на мене огромне вражінє.

– Тепер, – кажу, – вірую, що щось єсть.

– Юстино, чи покажешся нам? – поспитав о. Трещаковський.

– Возьми шклянку, положи верх неї зеркало, а на зеркало най положить руку дівчина.

Ми так зробили і дивимося, а в шклянці як мініятурка жінки, якби в оболонці. За минутку щезла.

Ми не могли опам'ятатися від подиву. Я довго не міг заснути, аж над ранком.

Нарисований образ св. Єлени я собі взяв на пам'ятку і був би у мене довго, аж при пожарі в Коростні десь затратився враз з кількома рукописями духів.

Як із сего опису видно, у нас на Руси дійсно були спиритисти, і хто знає, до яких би то результатів дійшов був спиритизм у нас, якби головні діячі на тім поли були людьми мирськими. Ту видно, був засновок до зовсім нової секти. Деінде духи поселяються в живу особу або беруть дещо тіла в живої якої особи, а в домі Трещаковського являлись вони в шклянці від води і навіть без тіла були видні очима людськими. А вже найцікавіша поява тота, що духи грали на фортеп'яні «Іже Херувими» і лишили Трещаковському свої рукописи!..»

Хто ж властиво був ту обманений: чи Трещаковський, чи о. Наумович, чи вони оба? Нам годі відповідати, бо справа, як кожен признає, єсть надто дразлива і делікатна.

Стефан Ковалів

(1848–1920)

Народився в с. Брониця на Дрогобиччині. Закінчив учительську семінарію у Львові, кілька років учителював, а з 1879р. працював управителем народної школи в Бориславі.

Перші оповідання почав друкувати в галицькій пресі з 1881 p., а згодом видав їх у дев'яти збірках. Утворах описував життя дрогобицької Каліфорнії – Борислава. Всього письменник написав понад сто оповідань і з десяток казок.

Дрогобицький найда

Коли би так цісар або міністер перебрався за руського мужика, взяв на себе червону камізельку а в руки палицю і перейшовся в понеділок в торговий день по Дрогобичі коло ратуші, коло криміналу, коло уряду податкового, так зараз пізнав би, хто в тім «королівськім престольнім городі» царює, хто його за уха крутить і «зецами» обкладає, хто ним командує. Нехай би такому преображенію цісарському або міністерському випав припадком костур з рук і покотився в те місце, де стоїть громада старозаконних підприємців, соймує і нікому з дороги не хоче ся вступити; а зараз посиплються обидні слова: «Ти сокиркє з Михаилевич![73] Ти червоне камізельке, ти!..»

Навіть такому мужикові, що то його треба добре протичкою в потилицю шпильнути або кліщами за ніс стиснути, щоби спитався: «за що колеш?» або «за що щипаєш?», – навіть такому рабові Божому зараз впаде в очі, кому ту від найстаршого до]наймолодшого все віддає честь з низькими поклонами, з ким ту після понятя мужицького не може собі дати ради навіть той найсильніший, що то колись аж посторонками мусив їх гонити, щоби не робили торговиці – корчми з святині Отця Небесного. Навіть такій незамітній, вічно сонливій людині за ледве марницю кричать годованці хейдерів: «Ти сокиркє з Михайлевич! Ти паскудне Добуш-розбійник, ти!..»

Навіть самому законодателеві, самому пророкові Мойсееві, коли би так з'явився в мужицькій одязі, а в додатку вивернув віз з сіном коло костела або коло церкви Святої Трійці і став би кликати: «Діти мої вибрані, не хапайте гойове сіно, але купіть собі за гроші!», так зараз сотки невдоволених закричали би до нього: «Ти сокиркє з Михайлевич, ти погане малох, ти!..»

Слова ті в понятю обиднім може обірвати і сам рабин чудотворний з Садагури, коли би так захотілося йому подібне чудо показати, як, приміром, сховати кучері над ухами за уха і переобразитися в руського мужика-гоя.

Аж дивно, чому старозаконники так стараються задержати в мужицькій пам'яті те, о чім і самі повинні би якнайменше згадувати. «Ти сокиркє з Михайлевич!» не так є обидою для мужика, як більше нагадує, яким то паведенєм ті апостоли культури доводять нашого мужика до крайності, ба й до звірства.

* * *

Правдивим іменем я не назву його. Та що й прийшло би з того? Погане поганим лишиться і по смерті, а богочестиві громадяни з Михайлевич і так не запишуть його в грамоту «душ усопших» уже страха ради, щоби не потеряти славу православного чи правовірного християнина. Найлучче назву його тим преславним прозвищем, під яким величався свого часу